Самка богомола. Частина 4

25 июня 2017

1014

Самка богомола. Частина 4

Тому подання ГУБОЗ відносно американського громадянина, який начебто не повідомив офіційним органам про свою колишню судимість не могла пройти повз нашої уваги, оскільки судимість не буває колишньою – вона або є, або її немає. 

Чортове колесо

Судимість – це правовий статус особи, який виникає у зв’язку з винесенням обвинувального вироку з призначенням покарання. Про наявність судимості особа, дійсно, не може умовчувати при повідомлення інформації про себе офіційним органам, оскільки цей статус тягне за собою певні негативні для засудженого правові наслідки, що можуть виходити за межі покарання. Але ці негативні наслідки (наприклад, заборона обіймати певні посади) діють лише протягом того періоду, строк якого залежить від вигляду покарання. Після того, як цей строк сплинув, людина вважається несудимою і саме так зазначає у всіх анкетах.

Той же пан Янукович, маючи за плечима дві ходки на зону, абсолютно справедливо писав у своїй анкеті кандидата на посаду президента України, що судимості він не має. Бо судимість, повторюємо, це – правовий статус, який діє лише впродовж певного строку й автоматично погашається за його перебігом. Тому запевнення міліціонера Бедріківського, що Хант, в’їжджаючи в Україну, приховав судимість, виглядають дещо дивними, бо ніякої судимості в нього не було і це підтвердила ретельна перевірка міліцейських архівів, проведена автором цих рядків.

Як вдалося встановити, Олександр Охотін, який у Сполучених Штатах став Олександром Хантом, у 1973 році таки притягувався в Радянському Союзі до кримінальної відповідальності. Вдалося навіть розшукати вирок народного суду Радянського району м.Києва, судимість за яким була погашена ще в 1975р. Покидаючи Україну, Охотін був вже несудимим. Хант – тим більше, і приховувати свою неіснуючу судимість він ніяк не міг.

Втім, ми друкуємо цей вирок, а також подаємо текстовий витяг з нього, щоби читачі самі переконалися, боротьбою з якими „злочинцями” переймався заступник начальника ГУБОЗ УМС України Бедріківський замість того, щоби ловити бандитів.

Злочин 20-річного Охоті на полягав у тому, що він, загулявши з друзями, витягнув з багажника таксі запасне колесо, з яким намагався сісти в салон. Керуючися статтями 321-335 КПК УРСР, суд присудив Охотіна до покарання у вигляді відрахування протягом одного року 20% заробітку за місцем роботи в дохід держави. На підставі цього правопорушення через 30 років американцю було заборонено в’їзд до України попри те, що судимості в нього не було.

Дуже б хотілося почути з цього приводу коментар нового міністра внутрішніх справ України Юрія Луценка та довідатися, чому, в такому випадку, він дозволяє в’їжджати до України Віктору Януковичу, який також вважається несудимим, хоча відбував зовсім інші покарання й по зовсім інших статтях.

„Прибутковий будинок”

Печерський районний суд столиці України розташований в самісінькому центрі Києва, на Хрещатику, в старовинному будинку дореволюційної доби з чавунною табличкою при вході в арку. Напис на табличці лаконічний і в двох словах пояснює суть того таїнства, що відбувається в цьому храмі Феміди – „Прибутковий будинок”.

У принципі, точно такі ж таблички можна було б повісити на всіх судових установах України, починаючи від районних судів Закарпаття чи шахтарських селищ Донеччини й до помпезного палацу Верховного Суду, що розкинувся по вулиці Пилипа Орлика. Стисло й зрозуміло.

Щоправда, нова „постреволюційна” влада в особі народного депутата Миколи Катеринчука запевняє громадськість, що після другого туру президентських виборів українські судді пройшли процедуру масового каяття й відтепер в Україні запанувало верховенство права. З такої нагоди пан Микола навіть носив квіти „чесним суддям” під будинок Верховного Суду після того, як таможні жерці незрячої богині задовольнили його скаргу на постанову Центрвиборчкому про оголошення Віктора Януковича переможцем виборчих перегонів. Але робив він це даремно: українські судді квітів й цукерок не п’ють, натомість звіряючи свої рішення з курсом долара.

Розцінки на судові вердикти також відомі, оскільки вони прив’язані до тих сум, які самі судді платять за призначення на посаду. Так, наприклад, для того, щоби стати носієм правосуддя в провінційному Мухосранську, здобувач суддівської мантії має позолотити ручку членам Вищої ради юстиції в сумі 5 тисяч доларів. Посада судді в обласному центрі коштуватиме неофіту вже від 15 до 30 тисяч американських гривень. Але найдорожче котується крісло в Печерському суді столиці – 50 штук „зелених” і ніяк не менше. Одначе посада того варта й витрати, як правило, окупаються впродовж кількох місяців.

Навіть за найскромнішими оцінками річний дохід колишнього голови Вищої ради юстиції Сергія Ківалова лише з операцій по „призначенню суддів на посаду уперше” (так офіційне називається чистилище, які мають пройти громадяни, що хочуть вдягнути суддівську мантію) складав 1 мільйон доларів. А ще ж є так зване „призначення безстрокове”. Це коли через перші п’ять років роботи судді, які вперше були призначені на свою посаду Указом Президента за поданням голови Вищої ради юстиції, хочуть продовжити діяльність на благо українського народу. У цьому випадку благословляти їх на подальше служіння буде вже Верховна Рада за поданням Вищої кваліфікаційної комісії. Там, кажуть, гроші обертаються ще більші, бо платоспроможність контингенту за кілька років відправлення правосуддя значно зростає.

Втім, внаслідок „помаранчевої революції”, ситуація дещо змінилася. Відтепер підготовкою Указів Президента про призначення суддів на першу трудову п’ятирічку буде опікуватися новий секретар Ради національної безпеки й оборони – давній соратник пана Ківалова та його учень, кандидат юридичних наук Петро Порошенко. Петро Олексійович є одним з небагатьох членів нової владної команди, який завдяки частому  й неофіційному спілкування з Сергієм Васильовичем Ківаловим ще три роки тому усвідомив, які політичні дивіденди та матеріальні приємності може приносити контроль за всією суддівською вертикаллю.

Це відкриття він зробив у 2002 році, коли раптом вирішив і собі отримати „корочку” кандидата наук. Пан Порошенко колись навчався на факультеті міжнародних відносин Національного держуніверситету імені Тараса Шевченка, трохи ознайомився з основами правових знань за скороченим курсом і тому мав всі підстави розраховувати на наукове звання в царині правничої науки.

Щоправда, юрист з Петра Олексійовича – як з Ківалова балерина, але два друзяки обійшли проблему з написанням дисертації дуже просто. Вчений ступінь кандидата юридичних наук Порошенкові присвоїла належна Ківалову Одеська юридична академія, а за це Петро Олексійович, як глава парламентського бюджетного комітету, провів окремим рядочком у державному бюджеті колосальну суму начебто на ремонт приміщення Вищої ради юстиції. Куди поділися ті гроші напевно знають лише пан Ківалов, його дві доньки та прокурор Шевченківського району Києва Нечипоренко (чоловік молодшої, народженої поза шлюбом, доньки Сергія Васильовича).

Тож не дивно, що іноземці, яким час від часу доводиться стикатися з особливостями українського правосуддя, ніяк не можуть второпати, на яких помийницях в нашій державі підшукуються суддівські кадри. „У нас прийнято платити адвокатам, а не суддям”, – з пихою відповідають закордонні гості на пропозицію скласти пожертву на олтар незалежного українського правосуддя задля отримання потрібного судового рішення. Але прозріння наступає дуже скоро, як і усвідомлення того, що в Україні суддівська професія є різновидом підприємницької діяльності. З тією лише різницею, що на відміну від офіційних підприємців, судді сплачують „єдиний податок” в розмірі 10% виторгу не до державного бюджету, а голові свого суду. Останній, у свою чергу, частину залишає собі, решту передаючі голові апеляційного суду, а той спрямовує десятину виручки до ВСУ.

Втім, цей насос, що перекачує покійних американських президентів з гаманців громадян до кабінету Голови Верховного Суду України, насправді працює не так бездоганно, як може здатися на перший погляд. По-перше, жоден голова районного суду не здатен проконтролювати, скільки насправді грошей з учасників судового процесу взяв його підлеглий, і тому рядові судді, яким треба повертати гроші, заплачені за призначення на посаду, цим охоче користуються. По-друге, суддівська мафія доволі неоднорідна й навіть у Богом забутому вогнищі правосуддя, де працюють два судді, постійно точаться чвари за доступ до „хлібних” справ, найулюбленішими з яких є обрання підозрюваним чи обвинуваченим запобіжних заходів (фігуранти кримінальних справ, як правило, без особливого ентузіазму ставляться до перспективи опинитися за ґратами на час досудового слідства, яке може тягнутися місяцями, а то й роками, і тому ладні віддати останнє заради заміни перебування під вартою на підписку про невиїзд).

Окрім того, нерідко трапляється конфлікт інтересів, коли в місцевому суді беруть гроші від однієї сторони процесу, а в апеляційному – від протилежної. Тоді в судах вирують справжні пристрасті, а „їхні честі” оголошують один одному холодні війни, внаслідок яких переможені змушені „дєлать возврат”, себто повертати своїм клієнтам отримані раніше білети Федеральної резервної системи Сполучених Штатів.

До речі, мусимо зробити зауваження Голові ВСУ пану Маляренку: у той час як вся цивілізована Європа давно вже перейшла на розрахунки в євро, українські судді досі працюють по-старому, обраховуючи вартість своїх рішень, вироків, ухвал і постанов у заокеанській валюті. Треба, Василю Тимофійовичу, крокувати в ногу з часом …

Досконале знання тих важелів, що рухають суддівську корпорацію, може давати просто фантастичні результати. Так, автор цих рядків якось на прохання знайомих у судовому порядку виселив з квартири племінницю члена Конституційного Суду України. Дамочка колись прописалася в квартиру своїх приятелів, де насправді не мешкала жодного дня. А коли через сім років хазяї вирішили ту квартиру продавати, спритна особа виставила умову – вона випишеться з приміщення й не перешкоджатиме подальшому продажу нерухомості лише після солідної грошової компенсації. Зрозуміло, що ніякої судової перспективи позов про визнання цієї громадянки такою, що втратила право користуватися жилим приміщенням, не мав і суддя районного суду лише дивився на позивачів очима раненого оленя. Але доки він думав, як краще перенести відмову в задоволенні позовних вимог на папір, автор цих рядків організував у сусідньому кабінеті рішення про визнання відповідачки зниклою безвісти. Подібні рішення також є підставою для скасування прописки й, до того ж, оскарженню не підлягають. Коли ж до суду в сльозах і губній помаді прибігла племінниця члена Конституційного Суду доводити, що вона насправді нікуди не зникала, ми їй порадили виписатися самотужки, пообіцявши в протилежному випадку організувати ще й рішення про визнання її померлою. Аргумент подіяв.

Дитяче питання

Після того, як американцю Олександру Ханту вдалося живим покинути Україну, його колишня дружина не довго думала над тим, в який спосіб оформити на себе все його полишене в Україні майно. Для подібних операцій в нашій державі існує судова гілка влади, де за скромну винагороду можуть написати будь-яке рішення. Причому, клієнту навіть не труба утруднювати себе походами по кабінетах з роздачею конвертів – суддівський сервіс давно вже набув такого ступеню досконалості, що всі делікатні питання, як правило, вирішується через того суддю, який розглядатиме справу по першій інстанції в районному суді. Ще до першого засідання суддя обраховує, скільки треба заплатити за роботу йому, скільки – голові суду, скільки треба передати в суд другої інстанції, де протилежна сторона в апеляційному порядку оскаржувати майбутній судовий вердикт.

Щоправда, окрім судів першої та апеляційної інстанції, в Україні існує ще Верховний Суд, де цивільні справи розглядаються в касаційному порядку. Але ця установа обслуговує тих, хто програв справу, не заважаючи заробляти копійку колегам нижніх ланок. Робиться це просто. Згідно з українським процесуальним законодавством, та ж, наприклад, Палата в цивільних справах Верховного Суду України взагалі не зобов’язана розглядати касаційні скарги громадян на судові рішення та відволікатися від основної роботи – накопичення капіталів. У випадку, якщо громадянин, якого „кинули” носії суддівської мантії в місцевому та апеляційному суді, подасть касаційну скаргу до ВСУ, вона спочатку лягає на стіл трьом суддям, які й вирішують, чи варто втрачати час на розгляд справи.

Оскільки Верховний Суд працює за принципом будинку розпусти, тобто „час – це гроші”, ніхто безплатно свій час у палаці правосуддя безплатно не витрачає, а для незаможних або наївних шукачів правди у ВСУ заготовлені бланки стандартного змісту:  .

Отже, було б дивним, якби за таких умов найкраща подруга доньки колишнього українського президента не стала б багатшою за чужий рахунок на кілька мільйонів доларів. Але спочатку Оксана Мороз, як дбайлива матір, вирішила долю своїх діточок.

Як пам’ятає читач, від першого шлюбу з київським бандитом Гаррі Джибу Оксана Сергіївна мала сина Малика. Після одруження з американцем, вона умовила його усиновити чужу дитину, і Малик Гаррійович перетворився на американця Малика Олександровича. Другий син Оксани, народжений від Ханта Ніколас, взагалі був натуральним американцем, оскільки з’явився на світ на території штату Каліфорнія, де йому й було видано американське свідоцтво про народження.

Розрахунок київської фарцовщиці „модним одягом” був просто витончений у своєму садизмі: позбавивши Ханта руками Олени Кучми та керівництва ГУБОЗ можливості в’їжджати в Україну, Мороз подала позов до Печерського райсуду про позбавлення його батьківства відносно сина Ніколаса на тій підставі, що Хант не з’являється та не бере участі в його вихованні.

Радимо Миколі Катеренчуку не обмежуватися лише покладанням квітів до будинку ВСУ, а занести бодай маленький букетик до Печерського осідку правосуддя, де сумновідома мадам Рейнарт вирішувала сімейні проблеми Оксани Мороз. У судовому засіданні суддя Рейнарт уважно вислухала представницю управління освіти Печерської районної держадміністрації м.Києва, яка також підтримала позов, „”. У результаті, рішенням Печерського суду від 5 грудня 2003 р. американець Олександр Хант був позбавлений батьківських прав відносно свого сина, народженого в Сполучених Штатів сина Ніколаса. Посольство США в Україні, як завжди, промовчало.

Подальшу долю цієї справи можна й не розповідати. Апеляційний суд м.Києва відхилив апеляційну скаргу адвокатів Ханта, а Верховний Суд України касаційну скаргу відмовився розглядати взагалі на тій підставі, що „”.

Тоді Хант замислився, а навіщо ж йому, у такому разі, вважатися батьком дитини київського бандита, і подав до Печерського суду позов про скасування свого батьківства щодо сина Гаррі Джибу. Позов розглянула та ж сама мадам Рейнарт, яка дійшла висновку, що неможливість приїжджати до України не є підставою для того, щоби позбавити батька дитини й не свідчить про те, що Хант ухиляється від виконання батьківських обов’язків. Апеляційний суд м.Києва жодних заперечень проти такого рішення не мав, а Верховний Суд України касаційну скаргу адвокатів Ханта розглядати відмовився. Посольство США в Україні знову  промовчало.

Таким чином, Хант залишився без дитини, а племінник Віктора Авдишева став американцем.

Трохи лірики

Історики стверджують, що колись були часи, коли українські судді не брали хабарів. Взагалі. Ані грошима, ані цуциками, ані одягом з модних бутиків. Хоча зараз у це важко повірити, але запевняємо, що саме так колись і було: жодного випадку хабарництва серед суддів Радянської України нам не відомо. Навіть нинішній голова Верховного Суду України Василь Тимофійович Маляренко, який вперше вдягнув мантію в далекому 1973 році, жив колись на саму зарплатню.

Втім, ніяких суддівських мантій тридцять років тому не було. Судді ходили на роботу в блискучих (у деяких місцях) костюмах і дбали лише про те, щоби в країні панувало верховенство закону. І це не дивно: в ті часи суддів не призначали, а обирали. Причому, не члени Вищої ради юстиції на чолі з Сєрьогою Підрахуєм, а населення того району, де кандидат на суддівську посаду мав намір відправляти правосуддя.

Обирався суддя не пожиттєво, а лише на п’ять років, за перебігом яких вибори повторювалися.  А в проміжку між виборам, суддя кожні два місяці зустрічався з населенням і звітував про свою роботу. Законність у ті час, щоправда, називалася „соціалістичною”, але це була законність – на відміну від „верховенства права”, запровадження якого в Україні оголосила нова „помаранчева” влада.

Що таке принцип „верховенства права” й навіщо його вигадувати замість принципу верховенства закону достеменно в Україні знає лише одна людина – новообраний президент Ющенко, який любить переповідати на брифінгах матеріали карних справ (ще один криміналіст, прости Господи),  давати вказівки прокурорам та оголошувати своїх підданих вбивцями без вироку суду. Що ж стосується інших громадян, то значна частина їх підозрює, що подібне є насправді звичайнісіньким беззаконням, спричиненим повною відсутністю в Україні судової гілки влади. Тобто, судді, звісно, є – куди ж без них. Але влади немає.

Хоча, нема худа без добра. Якби пан Маляренко бодай зрідка зазирав у Конституцію, то не довелося б нам радувати читачів цією скорботною повістю про куму нового українського президента. Бо такі персони, як Оксана Мороз хоча й зустрічаються в будь-якій країні, але там, де панує верховенство закону, вони не світські раути влаштовуються, а перебувають в місцях, куди Піскун телят не ганяв. І тому мусимо щиросердно зізнатися: справжніми ліричними героями, які надихають нас на описування витівок Оксани Сергіївни, є насправді Василь Тимофійович та його колеги – легендарні київські судді Фадеєва, Бернацька, Смик, Умнова, Іванченко, Рейнарт. А А суддя Одинець з Подільського райсуду столиці? А знаменитий Ваня Волик? А Парамонов з Дарницького?..

Кажуть, що українських суддів можна розділити на дві категорії – на тих, хто ні на що не здатний, і на тих, хто здатний на все. До числа останніх, напевно, належать і наші Музи з Печерського райсуду. За помірну винагороду вони можуть від імені України написати будь-що, а їхні рішення, вироки, ухвали та постанови давно вже посіли чільне місце чи то в анналах, чи то аналах правничої науки.

Якось незадовго до третього туру останніх президентських виборів автор цих рядків провів експеримент. Це було якраз після того, як 9 грудня 2004 року суддя Печерського райсуду Жанна Олександрівна Бернацька винесла рішення про поновлення на посаді генерального прокурора свого давнього й ду-у-же близького приятеля Святослава Піскуна, якого Петро Порошенко разом з Леонідом Кучмою вирішили витягнути з політичного небуття. Причому, текст судового рішення готувався в штабі „Нашої України”.

З тим, щоби пересвідчитися в рівні правосвідомості, яка панує в оточенні Ющенка, за кілька днів по тому я розіслав своїм знайомим – а це не останні в цій державі люди – SMS-ку такого змісту: „Суддя Печерського райсуду Жанна Бернацька задовольнила позов колишнього прем’єр-міністра України Павла Лазаренка про поновлення на попередній роботі й допустила негайне виконання судового рішення”. Так ось, ПОВІРИЛИ ВСІ. А одне Інтернет-видання навіть вмістило повідомлення про цю новину (щоправда, за годину інформація була з сайту знята). Засумнівався лише відомий адвокат Андрій Федур. І зовсім не тому, що він не знає здібностей судді Бернацької. Виявляється, напередодні він був у Печерському суді, читав список справ, призначених до розгляду, й не побачив там прізвища Лазаренка. То ж Андрій зателефонував і попрохав уточнити, коли це відбулося… Якщо після цього Голова Верховного Суду Василь Маляренко захоче застрілитися, то ми охоче допоможемо йому порадами при виборі зброї.

Іменна акція

Нехай читач не дивується, побачивши чудернацький авторський підпис під цим розділом повісті. Відтепер у автора цих рядків буде новий псевдонім – „Голова Верховного Суду України Василь Маляренко”. Річ у тім, що Верховний Суд недавно зробив подарунок кумі президента Ющенка і пожалував Оксані Мороз право називати себе іменами інших людей. Очевидно, трьох паспортів Оксані Сергіївні виявилося замало. Тому, поміркувавши над цим дивним проявом „верховенства права”, ми вирішили на майбутнє підписувати свої опуси прізвищем головного українського судді – урешті-решт, чим ми гірші від фарцовщиці з вулиці Богомольця? А якщо пану Маляренку це не сподобається – то нехай він подать до суду на автора публікації, а я, зі свого боку, покажу йому ухвалу Верховного Суду України, якою подібна практика визнана цілком законною.

Тобто, нічого подібного робити, звісно, не можна. І це прямо прописано в Цивільному кодексі України – людина не може користуватися ім’ям іншої особи без її згоди. Але оскільки закони для українських суддів не писані, а якщо писані, то не читані – нехай Василь Тимофійович не ображається. Або ще краще – нехай уявить себе на місці американця Олександра Ханта, який ледь не поповнив список вбитих чоловіків Оксани Мороз і який тепер змушений з-за кордону спостерігати, як його колишня половина торгує контрабандним ширвжитком під його іменем.

Про те, що Оксана Сергіївна, яка називає себе „Хант”, ніколи цього прізвища насправді не носила, читач вже знає. Навіть всі фальшиві паспорти були виписані на її справжнє ім’я, що, безсумнівно, свідчить про її глибоке переконання у власній безкарності. Але мистецтво фарцовки вимагає певного шику, тим більше, що клієнтки пані Мороз, які охоче купляють у неї шкарпетки по 400 доларів, мов сороки тягнуть усе, що блищить. Тому блищати має не тільки вітрина, але й вивіска, бажано – з незрозумілим закордонним ім’ям.

Між іншим, автор цих рядків на правах біографа Оксани Мороз давно вже збирався влаштувати в її крамниці таку собі контрольну закупку. Тобто, прийти в „Санахант”, вибрати якусь резинку від трусів – на більше все однаково грошей не вистачить – оплатити, а потім попрохати сертифікат якості. Ото сміху буде. Але завсідники бутику „Санахант” сертифікатами не цікавляться. А криві стрічки на сорочках пояснюють тим, що тепер така мода. Бо не буде ж їх обманювати кума президента й найкраща подруга Олени Кучми, та ще й з таким поважним прізвищем „Хант”, від якого так і віє чимось закордонним.

Але Шевченківський райсуд м. Києва, куди через рік після розлучення звернувся американець, був іншої точки зору. Справжнього Ханта, який трохи відійшов після своїх українських пригод, обурила публікація в журналі „L’OFFICIEL-Україна”, де він побачив свою колишню половину на фотографії з Оленою Кучмою та підписом „Оксана Хант”. Хто-хто, а справжній Хант точно знав, що прізвище матері його дитини звучить по-інакшому, й написав позов до редакції журналу з вимогою спростування.

Якби відповідачкою в справі була Оксана Сергіївна, то позов, напевно, був би відхилений. Але редакція „L’OFFICIEL-Україна” пошкодувала грошей для судді Ірочки Саприкіної і та, зазирнувши в Цивільний кодекс України, взяла й винесла рішення, яке ми цитуємо:

Резолютивна частина рішення була стислою:

Але це була єдина перемога американця. Всі його інші намагання перешкодити київській аферистці торгувати від його імені „пальонкою” виявилися марними. Як тільки Хант звернувся з позовом безпосередньо до колишньої дружини, намісники Феміди на землі з Печерського райсуду дійшли висновку, що відповідачка має повне право називати себе ким завгодно – хоч папою Римським, хоч Оксаною Хант.

Ясна річ, що Апеляційний суд м.Києва не побачив нічого дивного в тому, що існує два судових рішення, які виключають одне інше. Очевидно, аргументи Оксани Мороз були більш переконливі, аніж настанови Цивільного кодексу. Що ж стосується Верховного Суду, то там, як завжди, ухвалили, що

Така ж сама доля в Печерському суді спіткала й позов американця про скасування реєстрації товарного знаку „Санахант”, в якому пані Мороз використала його прізвище. Виявляється, і тут нічого незаконного суддя Умнова не побачила. Цікаво, а як голова Верховного Суду поставився б до ідеї зареєструвати без його відома товарний знак під назвою „Василь Маляренко та суччі діти”? Мабуть, обурився б. Мабуть, став би кодексами розмахувати.

Але найбільше в усій цій історії з іменами нам сподобалася та аргументація, до якої вдалися судді Печерського райсуду, дозволяючи Оксані Мороз вводити в оману покупців під чужим прізвищем. Судді послалися на те, що Шлюбно-сімейний кодекс України дозволяє подружжю після розлучення користуватися тим прізвищем, яке було в шлюбі. Але в шлюбі прізвище Оксани Сергіївни було Мороз і вона його ніколи не змінювала, оскільки в такому випадку їй довелося б переробляти свої фальшиві паспорти. А це означає, що пані Мороз має таке ж право користуватися прізвищем Хант, як і автор цієї публікації – прізвищем Маляренко.

Дуже б хотілося, щоби кандидат юридичних наук Василь Маляренко, нагороджений Почесною грамотою Верховної Ради України „за заслуги перед українським народом у сприянні становленню правової держави, вагомий внесок у забезпечення захисту прав i свобод громадян” прокоментував ситуацію, коли два суди в Україні виносять два прямо протилежних рішення й Верховний Суд не заперечує проти жодного з них. Хоча, здається, докладний коментар з цього приводу Василь Тимофійович дав ще в 1988 році, випустивши книжку під назвою „Пьянство и преступность”, яка достеменно характеризує порядки в українських судах.